Кількість справ щодо воєнних злочинів в Україні є безпрецедентним викликом для національних та міжнародних ЗМІ. Ольга Решетилова, голова Медійної ініціативи за права людини, в інтервʼю Інституту висвітлення війни та миру (IWPR) розповідає про те, що заважає журналістам якісно висвітлювати такі судові процеси і чому належне інформування про суди щодо воєнних злочинів забезпечує право суспільства на правду. Під час інтерв’ю Решетилова також торкнулася журналістської етики під час роботи в судах і комунікації з потерпілими. МІПЛ підготувала український переклад цього інтерв’ю.
Який рівень розуміння розслідувань воєнних злочинів та процесів правосуддя серед українських журналістів?
Судова журналістика — це нішева сфера. І загальною проблемою (не лише в Україні) є клікабельність, гонитва за інтересами аудиторії, за дією. Все це сприяє поверхневому висвітленню самого поняття воєнних злочинів та правосуддя загалом. На жаль, ми бачимо це і в судових процесах, і в тому, які питання ставлять журналісти, які матеріали виходять, коли ми ділимося контактами потерпілих чи свідків. Ми часто бачимо непрофесіоналізм, нерозуміння концепції травматизації, бажання вичавити з жертв сльозу.
До речі, ми спостерігаємо це більше в іноземних журналістів, наприклад, щодо дітей, які були депортовані в Російську Федерацію. Для них організували престур в Гаазі і це виглядало, як знущання над дітьми. Один 11-річний хлопчик, чия мати загинула на його очах під час обстрілу Маріуполя і якого депортували до Російської Федерації, мав десять інтерв’ю за два дні. Перше запитання одного з журналістів було: “Розкажи нам, як загинула твоя мама?” На що хлопчик відповів: “Ви впевнені, що хочете почати з цього?”
Йдеться не лише про брак емпатії, а й про некомпетентність та нерозуміння принципів роботи з жертвами війни. Тому жертви, які раніше погоджувалися на інтерв’ю та розголос, зрештою відмовляються від спілкування зі ЗМІ, бо це дуже важко. Найболючіше для них — не стільки згадувати власні історії, скільки відчувати, що їхню травму не розуміють.
Ми також іноді дивуємося, коли журналісти просять у нас лише контакти жертв і свідків, нехтуючи контекстом і експертною оцінкою. Тепер ми часто відмовляємо, якщо журналісти не хочуть включати у свої матеріали професійні коментарі експертів або висвітлювати діяльність правозахисних організацій.
Які прогалини ви бачите і що можна зробити, аби їх заповнити?
Остання моя особиста травма — це коли я прийшла в Чернігівський районний суд на розгляд справи щодо подій в Ягідному, де майже 400 цивільних осіб близько місяця утримувалися в підвалі. І коли почали допитувати потерпілих, у залі не було жодного представника ЗМІ. Це досить резонансна справа, про яку раніше багато писали. А от що буде далі, чи когось притягнуть до відповідальності, чи відчують потерпілі справедливість — ці питання журналісти ставлять рідко. І мене засмучує нерозуміння журналістською спільнотою суті правосуддя. Бо розповісти про саму історію — це лише верхівка айсберга. А далі відстежувати справу непросто, оскільки потрібно ходити в суди, де засідання часто відкладаються, потрібно розуміти, чому адвокати ставлять саме такі, а не інші питання, чому саме так аргументують прокурори, як має поводитися суддя. Це набагато складніше, ніж просто створити сльозливу історію. Я не хочу знецінювати роботу журналістів, але судова справа — це не кінець історії, це тільки початок. Попереду десятиліття судових процесів. І ми маємо навчитися з цим працювати.
02.11.2023
